Маріуполь, місто сильних людей

Минулого року з німецького міста Золінген в Маріуполь надійшло 11 вживаних тролейбусів MAN. На тролейбусах написи «Маріуполь – місто сильних людей». Кажуть, це виборче гасло нинішнього мера. Логічно, що з ним він переміг. Слоган дуже точно описує Маріуполь. У місцевих навіть жарти, як в Челябінську чи Тагілі: оці всі «сталеві яйця» і «після смерті погані маріупольці потрапляють знову у Маріуполь».

Маріуполь – місто, яке рве шаблони. Це десяте найбільше місто України з населенням 450 тисяч мешканців, приблизно як Чернівці з Івано-Франківськом разом узяті. У Маріуполі нема видобування і шахт, але аж два гігантські металургійні комбінати і десяток заводів. Величезний індустріальний центр, дуже схожий на Кривий Ріг. При цьому, розташований на морі, з пляжами і великим портом. Має доіндустріальну історію і дуже нею пишається. Додайте сюди доволі милий центр, нічим не гірший, ніж, наприклад, у Вінниці. А також розташування в зоні АТО за 10 км від лінії розмежування, з купою переселенців і перенесених з Донецька інституцій. Кожен з цих шаблонів – індустріальність, портовість, курортність, історичність, воєнність – сам дуже сильний, кожного з них вистачило б на окреме місто. А тут все поєднано.

Маріуполь – приклад радянського містобудування. Мікрорайони, широкі проспекти і гігантські промзони. Місто величезне за площею і витягнуте в різні сторони. Ніби хтось згори хаотично накидав мікрорайони і промзони, між якими – садибна забудова або пустирі. Йде собі бульвар Шевченка між радянськими мікрорайонами, широкий такий, що у Львові би кілька кварталів помістилося. В певний момент мікрорайони кінчаються, починається смуга садибної забудови. Бульвар перетворється в двосмугову вуличку Шевченка поміж рядами приватних будинків. Садибна забудова закінчуються і вузенька вуличка знову продовжується широким бульваром між мікрорайонами з обох боків.

Багато тексту і фотографій

Крим – це не лише татари

Меджліс наполягає, щоб заступником з питань Криму міністра з питань окупованих територій був його представник, кримський татарин. Це неправильно.

Якщо Україна хоче повернути Крим, їй потрібно працювати не лише з кримськими татарами чи українцями Криму, а й з росіянами, бо саме вони становлять у Криму більшість. Можливо, держава справді мала б мати високого посадовця з питань кримських татар, але зводити зв’язки з Кримом до зв’язків з Меджлісом чи зв’язків з татарами – неправильно. Меджліс не представляє всіх татар, татари – це не весь Крим.

Після 20 років неадекватної політики щодо татар, їм потрібно приділяти більше уваги. Але це інше завдання, ніж питання Криму загалом. Щоб повернути Крим, потрібно працювати з більшістю кримчан, а не лише з меншістю. Подобається це нам чи не подобається.

Символ Криму – не тамга, а грифон і синьо-біло-червоний прапор. Українська політика щодо Криму не буде успішною, поки ми цього не зрозуміємо.

    

Хюндай vs Тарпан плюс львівська вулична політика

9 лютого їздив на день до Львова.

Вечірнім Інтерсіті+ з Києва до Львова їде Тарпан, зі Львова до Києва – Хюндай, тому з певною періодичністю я маю нагоду порівнювати їх. Отже, кілька спостережень.

1. Сидіння, по моєму, кращі в Хюндаї. Зручнішої форми, під час опускання створюють менше незручностей пасажирам позаду, міцніші відкидні столики. А в першому класі взагалі круті: більше загнуті скраю, тому в них зручніше спати.
2. В Тарпані в обох класах кожнен пасажир має розетку. В Хюндаї – лише в першому (у другому – одна розетка на 4-6 людей).
3. В Тарпані більше місць для багажу.
4. В Тарпані основні лампи не сховані за верхніми багажними полицями, тому вагон краще освітлений.
5. В Хюндаї мерзотні екрани, на яких транслюють невідомощо. В Тарпані – електронні табла, на яких є вся та ж корисна інформація, що на екранах в Хюндаї плюс інформація про те, скільки часу до прибуття на наступну станцію.
6. В Тарпані інтер’єр не повністю білий, як в Хюндаї – є трохи кольорів, що, суб’єктивно, приємніше.
7. В Хюндаї більші вікна. В Тарпані вони аж непристойно малі як для сучасного поїзда.
8. В Тарпані краще ллється вода з кранів, у Хюндаях здебільшого тоненько-тоненько, так що складно нормально вимити руки.
9. В Тарпані – одноразові паперові рушнички, в Хюндаї – сушарки.
10. В Хюндаї ліпше підібрані деталі. В Тарпані всяке буває:

Багато телефонофото

Київ vs Львів: вивіски, Рошен і Садовий

Коли я переїхав зі Львова у Київ, одним з жахів, до яких прийшлося звикнути, стали жахливі вивіски в центрі. Я навіть написав про це пост, порозшарювати який встигли і чиновники КМДА, і офіційний паблік КП Київреклама. І чьо? А нічьо.

Київреклама ніби бореться з вітряками. Хоча вивіски ліпшають. Деякі страхопудала з мого порівняння виглядають вже значно краще. Але різниця між містами досі разюча. Недавно якраз трапився чудовий випадок, який це ілюструє.

13 жовтня у Львові на площі Галицькій відкрили перший фірмовий магазин Рошен:

Власника фото нагуглити не зміг

Як вам вивіска, норм? А у Львові не сподобалася. Цього дашку не було на фасаді, а сам напис виходить за межі відведеного простору, затуляючи балкон і другий поверх. Її відразу ж засудили мер і начальниця міського Управління охорони історичного середовища.

Сталося те, про що я люблю повторювати: львівські успіхи у боротьбі з незаконними вивісками – це результат не так прийняття якихось рішень чи створення формальних паперів. Це в першу чергу комунікації, піар і публічний тиск. Звичайно, у випадку з першим в місті магазином президента, та ще й напередодні виборів, ситуація була роздута нетипово. Але приклад показовий. Про бідну вивіску писали (окрім львівських медій) Українська правда, АпострофРадіо Свобода, Кореспондент, Комсомольська правда, Аргументи і факти і навіть якийсь місцевий одеський сайт.

А магазин тим часом зняв стару вивіску, демонтував дашок і повісив нормальну нову:

Фото: zaxid.net

Браво, Рошен! Але при чому тут Київ?

При тому, що Рошену чхати на Київ. Рошенівський магазин на Хрещатику біля Бесарабки має точно таку саму вивіску, проти якої виступили у Львові, вже купу років поспіль. І всім глибоко насрать. Ніхто навіть уявити собі не може, щоб київський міський голова чи, наприклад, начальник Управління охорони культурної спадщини КМДА прокоментували цю красу:

Власника фото нагуглити не зміг

А їм би вартувало!

Харкове, я люблю тебе!

Він називає себе “першою столицею”. Такий весь авангардний, модерністський, конструктивістський, але водночас слобідсько-український. З презентабельними центральними площами і надзвичайно роздовбаними тротуарами. З напівпорожнім – за київськими мірками – метром. З Держпромом. З Кернесом, Жаданом, Скрипником, Гамлетом, Дроздовим і Єрміловим. Пушкінською і Сумською. ХАТОБОМ і рагульською церквою “під бароко” навпроти. З Матір’ю Божою на місці Леніна. Дебільно написаним текстом і андеґраундною новою українською культурою. З перевезеним зі Севастополя пам’ятником Сагайдачному. Зеленими маршрутками і Куличничами. З туалетом в метро. Приїжджими студентами і міською культурою, виплеканою радянськими інженерами. З повільним темпом і спокійним центром.

Типове губернське місто Російської імперії. І тут – 5 хвилин слави – столиця Радянської України в її найкращі часи. Щось середнє між Житомиром і Московою, залите сонцем і останнім осіннім теплом.

Харківські дворики прекрасні.

Ще 43 фотографії

Зайві слова в назвах – зло

В Україні жахлива традиція найменувань. В офіційну назву намагаються увіпхати якнайбільше номенклатурних характеристик означуваного. Здебільшого це слова типу “національний”, “академічний”, “дослідницький”, “меморіальний”, “самоврядний”, але зайвими можуть бути не лише вони. Часом ці слова є зрозумілими лише бюрократам і співчуваючим, які знають, чим відрізняється театр зі статусом академічного від театру без такого статусу, університет зі статусом дослідницького від університету без такого статусу. Для управлінської системи це справді важливо, бо від цього залежить фінансування і підпорядкованість. Але ці означення шкідливі, незрозумілі й непотрібні користувачу. У назві їм не місце.

Ви можете заперечити: означення в назві – це знак якості, це предмет гордості, це “допомагає відрізнити заклад з-поміж інших”.

1. Статус в назві є знаком якості. Це як зірки на готелях: маркер для користувача, який унеможливлює мімікрію непевних закладів під відомі брендові. Наприклад, так можна відрізнити “Львівський національний університет імені Данила Галицького” від “Львівського медичного інституту”. Перший – один з найстаріших в країні медичних навчальних закладів, який веде історію з 1784 року, другий – приватний навчальний заклад, створений 2004 року, який маскується під перший, використовуючи радянську назву теперішнього університету, під якою він досі відомий.

І ніби все логічно, свого роду захист прав споживачів. Але насправді це створення нових проблем замість вирішення наявних. Не знаю жодної людини, яка б розмовній мові використовувала повну назву “Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького”. Як його за останні 20 років не перейменовували (а це робили тричі), люди всерівно кажуть “медінститут” або “львівський медінститут” (навіть попри те, що ця назва вже кілька десятиліть неактуальна і під нею тепер діє зовсім інший заклад).

Національний університет від згаданого приватного відрізняють насправді не за назвою. За престижем, за розміром хабарів, за конкурсом на одне місце, за наявністю держзамовлення, за зовнішнім виглядом корпусів, врешті решт. Тому що ніхто не сплутає відомий ансамбль на Пекарській з посередньою спорудою на бічній Кульпарківської. Виходить дивна ситуація: офіційні назви різні, але неофіційні – однакові; для розрізнення використовують не формальну офіційну назву, а бренд. Бо “медінститут на Личакові” знають всі, а ця приватна біда на Кульпаркові залишається нікому невідома.

Якщо назва не відповідає бренду – це лише погіршує ситуацію. “Львівський медінститут” – це “Львівський медінститут”, які б укази не підписував президент, всі знають його саме так. Від добра горя не шукають, але ми чомусь вперто біжимо від свого бренду, руйнуючи його незрозумілими конструкціями. Кому заважала назва “Львівський медичний інститут”, чому вона не могла зберігатися й надалі? Чому цей навчальний заклад не міг залишати власну назву і власний бренд, під яким він відомий, паралельно маючи які-хочеш статуси? Навіщо відображати ці статуси в назві, кому від того ліпше? Натомість, прикріплюючи до назви ці статуси, бренд розмився, ідентифікація розмилася, стали потрібні ці невідомі статуси, які дозволили б відрізнити знаний заклад від якоїсь біди. Якби назва не змінювалася – цих проблем не виникло б, ніхто б не зміг мімікрувати, іменуючись “Львівським медичним інститутом” – бренд залишався би цілісним. Ми самі себе перехитрили: замість збереження бренду поламали його, а тепер придумуємо доведення потрібності костилів.

2. Статус – це предмет гордості. Саме так свого часу виникала “національна” байда. Все почалося з Київського університету імені Шевченка, змагаючись в підлабузництві до якого українські президенти вигадали не один спеціальний статус. У 1994 році, щоби підкреслити його важливість, Кравчук надав університету статус національного. Ніби логічно, погодьтеся, це головний університет країни. В багатьох державах існує традиція називати головний музей, театр, галерею, стадіон, бібліотеку чи інший заклад національним, щоби підкреслити його значення. Але лише в Україні є десятки національних університетів, десятки музеїв, театрів і бібліотек. Логічно, якщо в країні є сотні університетів, і найкрутіший з них – національний. Але якщо національні університети є вже в райцентрах, а загалом їх більше ста – з логікою певні проблеми.

Другою була Могилянка. Вона ніколи не терпіла приниження від КНУ. Тому відразу після отримання національного статусу Червноним університетом, захотіла такий і собі. Благо, Леонід Макарович (як формальний засновник, все ж таки) мав до КМАшечки особливе ставлення, тому довго чекати не прийшлося. І тут Остапа понесло… Статус національного стали роздавати направо і наліво. Президенти отримали новий метод залучення прихильників, граючи на бажанні навчальних закладів збільшити розміри своїх чле назв.

Звичайно, статус національного – не просто назва. Особливо спочатку вона несла за собою вагомі фінансові привілеї. Для університетів це було справді важливо. Однак навіщо схрещувати назву зі статусом? Статусні привілеї могли йти окремо він назви. Вводячи слово “національний” Кравчук зробив помилку. Знову ж таки, я жодного разу не чув, щоб хтось використовував це слово, говорячи про якийсь універ в розмовній мові. “Могилянка”, інколи “Києво-Могилянська академія”, але ніяка притомна людина не буде говорити “Національний університет “Києво-Могилянська академія”. “Шева”, “Університет Шевченка” або “Київський університет Шевченка”, але ніхто в здоровому розумі не використає в розмові повну офіційну назву.

Назва – це стале іменування чогось. Цілком утилітарна річ. Краще робити її якомога простішою для легшої ідентифікації і запам’ятовування (хоча інколи довга назва може бути технологією привертання уваги, але не більше того: якщо всі назви довгі – технологія не працюватиме). Якщо назва вже є – не треба ґвалтувати її, перетворюючи на незрозумілі покручі (що не виключає, звісно, потреби зміни назви і ребрендингу в певних умовах). Якщо маємо назву “КПІ” – то будьмо “КПІ”. “Львівська політехніка” – то “Львівська політехніка”. “Києво-Могилянська академія” – то “Києво-Могилянська академія”. Саме ці назви роблять нас впізнаваними, саме цими назвами ми маємо гордитися. Чомусь Массачусетський технологічний може бути просто “інститутом”, а Київський політехнічний – лише величним “університетом” (якби ще просто університет, ні – ми “Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут” і ні буквою менше – тільки “ордена Леніна імені 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції” там не хватає).

“Києво-Могилянська академія” одна, національних університетів багато. В цій назві на багато більше історії і підстав для гордості, ніж в якомусь сумнівному статусі. Статус, звісно, потрібен, але не треба додавати його в назву. Нас знають як “Могилянку”, нас цінують за те, що ми “Могилянка”, нас будуть знати і цінувати не залежно від того, чи маємо ми якийсь-там статус, чи ні, тому що це залежить від нашого бренду, а не від нашого статусу. Могилянка має свій бренд, тому до неї вступають. Криворізький національний університет утворився кілька років тому шляхом об’єднання нічим не пов’язаних вишів з сумнівною якістю освіти, він не має такого бренду, як Могилянка, тому він не є таким популярним. Обидва університети мають статус національного, обидва запхали його в назву. Але престижність кожного з них не особливо від цього змінилася. Престижність залежить від бренду.

3. Означення в назві допомагає відрізнити заклад з-поміж інших. Мій улюблений приклад – “Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької”. Всі слова ніби потрібні, щось означають, виділяють цей театр. Але чи справді без них – ніяк? Теперішня трупа, яка веде історію з 1922 року, в’їхала в цю будівлю після Другої світової. Ще 1923 року, через рік після заснування, вона отримала назву “Театр імені Марії Заньковецької”. Саме так її знають. Це бренд. Це історія. За цією назвою її пізнають і відрізняють.

Звичайно, Театр Заньковецької має статус національного. Але національних театрів лише у Львові два, а в цілій країні – доволі багато. Статус не обов’язково відображати у назві. Театр Заньковецької має статус академічного. Але академічних театрів лише у Львові чотири, а в цілій країні – дуже багато. Назва могла б обійтися і без цього статусу, сенс якого зрозумілий лише фахівцям. Театр Заньковецької український, але у Львові всі театри україномовні: навіщо виділяти спільну рису, а не специфічну особливість (якби це був польський чи російський театр, виділення мало би сенс). Театр драматичний, але, знову ж таки, це не є його унікальною ознакою. Якщо б у місті був єдиний драматичний театр – у цьому була б логіка, а так це слово є зайвим у назві. “Львівський театр опери та балету”, “Театр імені Марії Заньковецької”, “Театр імені Леся Курбаса”, “Воскресіння” – цих коротких назв достатньо. Це знані бренди, до яких не потрібно більше нічого додавати.

Ознака відображає певну характеристику певного закладу, який має свою назву. Але ознака не є назвою. Україна – суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова держава (стаття 1 Конституція), вона унітарна, світська, позаблокова, без’ядерна, пострадянська, європейська (а також євразійська, східноєвропейська, центральноєвропейська, центральносхідноєвропейська, а дехто вважає, що й південноєвропейська), це республіка змішаного типу. Україна має купу статусів, купу ознак, але ми називаємо її просто “Україною”. Нікому навіть в голову не прийде запхати ці всі ознаки в назву. Тому що назва – це іменування, ознака – означення, характеристика чогось. Зовсім різні функції.

Звичайно, часом ознаки стають частиною назви (Сполучені Штати Америки), але це має сенс лише у вигляді вийнятків, як підкреслення певних особливостей. Якщо певне слово в назві перестає бути вийнятковим, воно стає нікому не потрібною формальністю. Наприклад, слова “республіка” чи “королівство” є складовою назв більшості держав (дивно, що Україна, одна з небагатьох, уникла цього), але вони зазвичай пропускаються: “Білорусь” і так одна-єдина, навіщо щось додавати? Правильна відповідь – щоб відрізнити країну – географічну територію – від держави – політичного інституту. Але навіть такі прості розрізнення ми схильні спрощувати, викидаючи з назви “зайві” означення. А про “республіку” згадуємо лише коли державу треба відрізнити від іншої держави чи регіону, як у випадку Кореї, Ірландії чи Македонії. Означення в назві мають сенс лише для розрізнення. У інших випадках вони зайві.

Зимова Одеса

29 грудня 2014 року в Одесі пройшов великий снігопад. Його наслідки було видно навіть через 20 днів (особливо після безсніжних Києва, Львова та Івано-Франківська). Гарний приклад поганої роботи українських комунальних служб зимою.

На одній із зустрічей говорили про те, що Одеса тепер має великі проблеми з кількістю туристів. Росіяни їдуть значно менше. Але вони залишали не так багато грошей, тому гірше наступне. Після окупації Криму в Одесу перестали заходити великі круїзні лайнери: компанії-оператори хочуть робити мінімум дві зупинки в кожній країні. Учасники турів витрачали більше, але тепер їх немає.

Надіюся, це стане стимулом для поліпшення міста і зможе переважити несприятливі політичні обставини. Знецінення гривні робить привабливішим внутрішній туризм. А Одеса – гарний варіант на вихідні. Чув, що місцевий турбізнес нарешті почав співпрацювати за прикладом своїх львівських колег для досягнення цієї мети. Крім спадщини і моря, варто робити міський простір комфортним для відпочинку в Одесі у будь-яку пору року.

Далі трохи про те, що варто змінювати. Під час прогулянки зимовою Одесою здалося, що вона не дуже пристосована до цієї погоди. Ось, що мені разило очі:

16-17 січня 2015 року

Івано-Франківськ

Є такі дні взимку і ранньою весною, коли температура піднімається до 5-10 градусів і здається, що вже прийшло весняне тепло. Але вранці та ввечері холоднішає до нуля. На землю спускається легкий димок і утворює фантастично красиві пастельні світанки та заходи сонця. Це був такий день.

Для мене Івано-Франківськ – місто одного дня. Туди/назад вранці/увечері 2,5 години напівпустим київським/одеським поїздом зі Львова. Зазвичай – зупинка на шляху в гори. Щоб затримати гостей у місті, тут вже майже рік діє Тепле місто – одна з найкрутіших в Україні міських ініціатив.

Коли фотографував франківський вокзал, мене вперше в житті зупинила міліція з проханням показати документи.
А чим це заборонено? (фотографувати вокзал)
Це не заборонено. (спасибі, що визнали: хоч без ідіотизмів обійшлося) Але в країні війна, може ви терорист.
Попросив їх перше назватися, потім показав документи. Ще питали, де проживаю.
І покажіть попередні фотографії.
Показую.
Гарного дня.

Навігація у Франківську безсистемна і дивна:

14 січня 2015 року

Як герб Києва став символом ДНР

На цій фотографії – офіційна символіка ДНР. Це прапор і герб, затверджені “Верховною радою ДНР” 21 червня 2014 року.

Я, звичайно, зануда, але якщо поритися глибше, то виявиться, що вони є всього лише поєднанням видозміненого прапора УРСР, обскубаного герба Росії із… (увага, сенсація!) збочено-перемальованим сучасним гербом Києва.

Читати далі

10 вражень з Конгресу Ради Європи

Два тижні тому я був молодіжним делегатом від України на Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи (про сам Конгрес можна почитати у Вікіпедії або на сайті представництва). Трохи вражень:

1. Я знав, чув, здогадувався, але досі не бачив на власні очі своїх плюс-мінус ровесників з усіх країн Європи (крім Білорусі, Чехії чомусь і всяких карликів починаючи з Ліхтенштейну). Так от, відрізняючись, звичайно, між собою в багатьох питаннях (типу ставлення до права голосу в 16), ми таки дуже схожі. Це справді вражає.

2. Не знав, як маю правильно спілкуватися чи неспілкуватися з росіянкою. В її фейсбуці бачив фотографії з мітингу на честь “приєднання Криму”. Вийшло, що ми не торкалися цих тем. Я подумав, що варто підтримувати людські відносини між людьми, навіть якщо наші країни воюють і ми підтримуємо кожен свою. В таких маленьких людських містках є щось важливе для миру між нами. Мушу також сказати, що грек, турок і кіпріотка були дружніми. Спілкування вірменки з азербайджанцем і турком не помічав. Всі балканці дружили між собою.

3. Ми не маємо танків, щоб визволити Крим. Ми не маємо економічних важелів впливу. Ми можемо запропонувати Україні лише програму підтримки реформ. Це я так вільно цитую генсека Ради Європи, натякаючи, що за посередництва РЄ нам варто чекати бабла (і на ці всі ваші моніторинги можуть звернути увагу, щоб подивитися, чи давати нам ще).

4. Рада Європи займається базою для демократії. Правами людини і іншими ніби очевидними речима. Вона справді має дуже обмежені можливості приймати рішення прямої дії, тому певна логіка вважати її недієвою є. Але ці перекладання паперів і довгі дебати теж до чогось часом приводять. Поступово, у великих часових проміжках, але результат є.

5. Організації типу РЄ таки звернули увагу на нас зараз. Україна (ще) є трендом. Не знати, чи довго протримається в топі, але наразі це точно так. Люди, з якими доводилося спілкуватися, теж проявляють увагу. Здебільшого, звісно, в ситуації не розбираються. Дуже поширеним є припущення, що сепаратисти на Донбасі – звичайні люди, які просто хочуть сецесії, десь так само, як в Каталонії, Шотландії чи Фландрії. Один чувак казав, що хоче подивитися Україну – Київ чи Львів – але їхати поки що (?) боїться.

6. Делегатам Конгресу РЄ платить 175€ добових (щодня). Сесії вони дуже часто пропускають. А якщо вже приїхали в Страсбург, то на засідання, дуже ймовірно, не ходять. На останніх цілком можуть дозволити собі спати. Незручності виникають тільки тоді, коли сусід бере слово і тебе починають показувати на великих екранах. Молодіжні делегати це помічають, твітять, показують сусідам і по залу прокочується шумок. Це була якась жінка. Інший чувак, азербайджанець, дивився все засідання серіал і прямо в сесійній залі говорив з кимось по скайпу.

7. В складі української делегації – мер Донецька Олександр Лук’янченко. Залишаю поза дужками все, що він зробив. Але в його очах читалася трагедія всього життя. Він ніби згасла людина. Приїхав в Страсбург. Чемно висидів всі засідання. Не сказав жодного слова. Навіть тоді, коли міг сказати найбільше, під час дебатів про сепаратизм в Україні, наприклад. Але він мовчав і ніби радянський гвинтик системи тільки приходив, сідав, слухав і йшов.

8. Детальніше про дебати можна прочитати тут. Був приємно здивований виступом секретаря Київради Резнікова. Він був єдиним представником України, який говорив англійською. А росіяни саме такі, як по телевізору показують, і аргументи ті ж, що і в Путіна з Чуркіним. Таке враження, що просто бачиш в живу щось таке, що вже давно тобі знайоме.

9. Основною темою сесії було питання збільшення прав і можливостей молоді. Тому ми, молодіжні делегати, могли сидіти на всіх засіданнях і вільно виступати. Лише голосувати не могли. Зауважив відмінність у ставленні до молодіжного представника в різних делегаціях. Всі західні країни сприймали як рівноправного партнера: якщо не повністю рівноправного, то хоча б у молодіжних питаннях – цілком. Українці і грузини ставилися трохи несерйозно. На мене звернули увагу лише після того, як я виступив під час засідання в сесійній залі, в грузинки було те саме. В той час як інші молодіжні делегати зі своїх посольств не вилазили. Це не образа (я отримав більше задоволення від Страсбурга і людей, ніж мав би від скучних українських чиновників) – це просто спостереження.

10. Залучення молоді почалося в Європі після 68го. Є згрубша дві форми. 1) Участь молоді в “дорослих” органах: зниження вікового бар’єру для голосування, залучення в списки, призначення на посади. 2) Або створення дорадчих молодіжних органів при основних. В Україні не працює ні перше, ні друге. Міністрами в нас всякі Павленки-Булатови, тому молодіжна політика в цій країні відсутня. І тут я ризикну припустити, що саме відсутність можливостей (в тому числі можливостей політичної участі) для молоді була однією з причин початку Майдану. В Європі після 68го врахували помилки і тепер працює купа органів, через які молодь може зреалізуватися. Чи зробимо так само і ми?