10 вражень з Конгресу Ради Європи

Два тижні тому я був молодіжним делегатом від України на Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи (про сам Конгрес можна почитати у Вікіпедії або на сайті представництва). Трохи вражень:

1. Я знав, чув, здогадувався, але досі не бачив на власні очі своїх плюс-мінус ровесників з усіх країн Європи (крім Білорусі, Чехії чомусь і всяких карликів починаючи з Ліхтенштейну). Так от, відрізняючись, звичайно, між собою в багатьох питаннях (типу ставлення до права голосу в 16), ми таки дуже схожі. Це справді вражає.

2. Не знав, як маю правильно спілкуватися чи неспілкуватися з росіянкою. В її фейсбуці бачив фотографії з мітингу на честь “приєднання Криму”. Вийшло, що ми не торкалися цих тем. Я подумав, що варто підтримувати людські відносини між людьми, навіть якщо наші країни воюють і ми підтримуємо кожен свою. В таких маленьких людських містках є щось важливе для миру між нами. Мушу також сказати, що грек, турок і кіпріотка були дружніми. Спілкування вірменки з азербайджанцем і турком не помічав. Всі балканці дружили між собою.

3. Ми не маємо танків, щоб визволити Крим. Ми не маємо економічних важелів впливу. Ми можемо запропонувати Україні лише програму підтримки реформ. Це я так вільно цитую генсека Ради Європи, натякаючи, що за посередництва РЄ нам варто чекати бабла (і на ці всі ваші моніторинги можуть звернути увагу, щоб подивитися, чи давати нам ще).

4. Рада Європи займається базою для демократії. Правами людини і іншими ніби очевидними речима. Вона справді має дуже обмежені можливості приймати рішення прямої дії, тому певна логіка вважати її недієвою є. Але ці перекладання паперів і довгі дебати теж до чогось часом приводять. Поступово, у великих часових проміжках, але результат є.

5. Організації типу РЄ таки звернули увагу на нас зараз. Україна (ще) є трендом. Не знати, чи довго протримається в топі, але наразі це точно так. Люди, з якими доводилося спілкуватися, теж проявляють увагу. Здебільшого, звісно, в ситуації не розбираються. Дуже поширеним є припущення, що сепаратисти на Донбасі – звичайні люди, які просто хочуть сецесії, десь так само, як в Каталонії, Шотландії чи Фландрії. Один чувак казав, що хоче подивитися Україну – Київ чи Львів – але їхати поки що (?) боїться.

6. Делегатам Конгресу РЄ платить 175€ добових (щодня). Сесії вони дуже часто пропускають. А якщо вже приїхали в Страсбург, то на засідання, дуже ймовірно, не ходять. На останніх цілком можуть дозволити собі спати. Незручності виникають тільки тоді, коли сусід бере слово і тебе починають показувати на великих екранах. Молодіжні делегати це помічають, твітять, показують сусідам і по залу прокочується шумок. Це була якась жінка. Інший чувак, азербайджанець, дивився все засідання серіал і прямо в сесійній залі говорив з кимось по скайпу.

7. В складі української делегації – мер Донецька Олександр Лук’янченко. Залишаю поза дужками все, що він зробив. Але в його очах читалася трагедія всього життя. Він ніби згасла людина. Приїхав в Страсбург. Чемно висидів всі засідання. Не сказав жодного слова. Навіть тоді, коли міг сказати найбільше, під час дебатів про сепаратизм в Україні, наприклад. Але він мовчав і ніби радянський гвинтик системи тільки приходив, сідав, слухав і йшов.

8. Детальніше про дебати можна прочитати тут. Був приємно здивований виступом секретаря Київради Резнікова. Він був єдиним представником України, який говорив англійською. А росіяни саме такі, як по телевізору показують, і аргументи ті ж, що і в Путіна з Чуркіним. Таке враження, що просто бачиш в живу щось таке, що вже давно тобі знайоме.

9. Основною темою сесії було питання збільшення прав і можливостей молоді. Тому ми, молодіжні делегати, могли сидіти на всіх засіданнях і вільно виступати. Лише голосувати не могли. Зауважив відмінність у ставленні до молодіжного представника в різних делегаціях. Всі західні країни сприймали як рівноправного партнера: якщо не повністю рівноправного, то хоча б у молодіжних питаннях – цілком. Українці і грузини ставилися трохи несерйозно. На мене звернули увагу лише після того, як я виступив під час засідання в сесійній залі, в грузинки було те саме. В той час як інші молодіжні делегати зі своїх посольств не вилазили. Це не образа (я отримав більше задоволення від Страсбурга і людей, ніж мав би від скучних українських чиновників) – це просто спостереження.

10. Залучення молоді почалося в Європі після 68го. Є згрубша дві форми. 1) Участь молоді в “дорослих” органах: зниження вікового бар’єру для голосування, залучення в списки, призначення на посади. 2) Або створення дорадчих молодіжних органів при основних. В Україні не працює ні перше, ні друге. Міністрами в нас всякі Павленки-Булатови, тому молодіжна політика в цій країні відсутня. І тут я ризикну припустити, що саме відсутність можливостей (в тому числі можливостей політичної участі) для молоді була однією з причин початку Майдану. В Європі після 68го врахували помилки і тепер працює купа органів, через які молодь може зреалізуватися. Чи зробимо так само і ми?