Маріуполь, місто сильних людей
Минулого року з німецького міста Золінген в Маріуполь надійшло 11 вживаних тролейбусів MAN. На тролейбусах написи «Маріуполь – місто сильних людей». Кажуть, це виборче гасло нинішнього мера. Логічно, що з ним він переміг. Слоган дуже точно описує Маріуполь. У місцевих навіть жарти, як в Челябінську чи Тагілі: оці всі «сталеві яйця» і «після смерті погані маріупольці потрапляють знову у Маріуполь».
Маріуполь – місто, яке рве шаблони. Це десяте найбільше місто України з населенням 450 тисяч мешканців, приблизно як Чернівці з Івано-Франківськом разом узяті. У Маріуполі нема видобування і шахт, але аж два гігантські металургійні комбінати і десяток заводів. Величезний індустріальний центр, дуже схожий на Кривий Ріг. При цьому, розташований на морі, з пляжами і великим портом. Має доіндустріальну історію і дуже нею пишається. Додайте сюди доволі милий центр, нічим не гірший, ніж, наприклад, у Вінниці. А також розташування в зоні АТО за 10 км від лінії розмежування, з купою переселенців і перенесених з Донецька інституцій. Кожен з цих шаблонів – індустріальність, портовість, курортність, історичність, воєнність – сам дуже сильний, кожного з них вистачило б на окреме місто. А тут все поєднано.
Маріуполь – приклад радянського містобудування. Мікрорайони, широкі проспекти і гігантські промзони. Місто величезне за площею і витягнуте в різні сторони. Ніби хтось згори хаотично накидав мікрорайони і промзони, між якими – садибна забудова або пустирі. Йде собі бульвар Шевченка між радянськими мікрорайонами, широкий такий, що у Львові би кілька кварталів помістилося. В певний момент мікрорайони кінчаються, починається смуга садибної забудови. Бульвар перетворється в двосмугову вуличку Шевченка поміж рядами приватних будинків. Садибна забудова закінчуються і вузенька вуличка знову продовжується широким бульваром між мікрорайонами з обох боків.
Частина Азовсталі – металургійного комбінату, розміщеного між Кальміусом та Азовським морем. Я стою майже в центрі міста, він залишився позаду. Там далі прямо – Східний житловий масив
Кальміус. Відразу за деревами праворуч – Азовсталь
КТМ-5 на мості через Кальміус на тлі Азовсталі
На честь моєї професії ніколи не назвуть центральний проспект міста. Це зовсім інший габітус. Працювати від дзвінка до дзвінка на величезному металургійному комбінаті. Їздити щоранку на роботу проспектом Металургів, названому на честь тебе, на честь твоєї професії. Здається, на відміну від Києва чи Львова, тут, принаймні, риторично, зберіглася повага до важкої фізичної праці. Звідси – культ маскулінності, місто сильних людей.
Хоч на комбінатах ніби й великі зарплати, зрозуміло, що основні надприбутки концентруються в руках обмеженого кола людей. При цьому, місцеві шкодують про передачу Металургійного комбінату імені Ілліча від маріупольця Бойка до донецького Ахметова. Його Метінвест контролює тепер все місто. Реклама Метінвесту на кожному кроці: «Метінвесту 10 років», «Метінвест №1 у світі», майже радянські гасла на розтяжках, фотографії зразково-показових робітників на біл-бордах. Радянський уклад зберігся, тільки Леніна замінив логотип великого бізнесу.
Азовсталь з вікна поїзда
Задворки Металургійного комбінату імені Ілліча
У Маріуполі дуже важко дихати. Навіть над морем стоїть смог. Неозброєним оком видно, як димлять заводи. Сірим і коричневим, вдень і вночі. Це не може не відображатися на хворобах і смертності. Я три дні ходив містом і мені було важко дихати. А люди поруч щасливо їздили на велосипедах, бігали і грали в футбол.
Метінвест має багато проектів корпоративної соціальної відповідальності. Існує Зелений центр і Програма соціального партнерства. Часто зустрічаються тролейбуси, автобуси і комунальна техніка, подаровані місту в рамках програми.
Це гарна ілюстрація суперечливості ідеї корпоративної соціальної відповідальності. З одного боку, в рамках програми місто отримує необхідні ресурси, які роблять якість життя кращою. З іншого, ці гроші дає великий бізнес, зацікавлений лише у максимізації своїх прибутків, навіть за рахунок немодернізованого виробництва, яке сильно забруднює міське середовище. Чи Зелений центр – не подачка, покликана прикрити хмари сірого диму заводів? Навіть вночі при світлі зарева від вікон і ліхтарів видно, як вони піднімаються з труб і розтягуються над містом.
Афіша конкурсу озеленення від Зеленого центру Метінвесту
Маріуполь – багате місто. Навіть без проектів корпоративної соціальної відповідальності металургійні заводи-гіганти перераховують значні гроші до місцевого бюджету у вигляді податків. Я, мабуть, ніде в Україні не бачив такого хорошого асфальту. Щоправда, на відремонтованих недавно вулицях кожні два метри – перепони при з’їздах у двори. Маріуполь – місто сильних людей. А що робити слабким?
Відремонтовані вулиці і сквери мають дуже примітивний дизайн. Таке враження, що, маючи багато грошей, місто не вміє їх ефективно використовувати, тому відтворює радянські практики. А тепер сюди приходять ще й мільйонні гранти на відновлення інфраструктури Донбасу.
Нещодавно відремонтований тротуар без пониження бордюрів
Досі бачив прикрашання міста прапорцями лише у Кривому Розі. Над обома містами стоїть дим заводів
Рівно викладений плиткою тротуар і сквер праворуч
Вуличні тренажери – максимум, на який спромігся дизайнер цього публічного простору
Закинута набережна Кальміуса в центральній частині міста
Подарований Азовмашем тролейбус БКМ-321
Задній двір обгорілої мерії
На фасаді мерії напис “Маріуполь – це Україна” українською, російською, англійською та грецькою
Грецький культурний центр біля Маріупольського державного університету. Маріуполь – з грецької – місто Марії, отримав назву від грецьких переселенців із Криму наприкінці 17 століття
Розмальовані тетраподи – не інтернаціональні мурали в центрі Києва. Це справді крута місцева фішка
На багатьох аншлагах в приватному секторі вказане прізвище та ініціали (власника?). Цікаво, а якщо два власники? А якщо подружжя/сім’я живе?
Волейбольний комплекс Маріупольського державного університету. Нагадав мені проект львівської церкви Маріо Ботти для Монастиря Оріоністів на Лінкольна
Коротка пішохідна вулиця в центрі міста
Для фестивалю “З країни в Україну” повністю перекрили частину центру. В одному місці бадмінтонна сітка була натягнута через проїжджу частину
Тролейбуси і трамваї ходять дуже рідко. Але, загалом, тролейбуси виглядають краще, ніж, скажімо, у Львові. Так вийшло через те, що всі Skoda 14Tr вже списали, наприклад. Хоча, краще б їх відремонтували і зменшили інтервали руху
З трамваями гірше. Окрім двох ЛМ-2008 і восьми К1, більшість парку – старі КТМ-5
Проблема в тому, що мерія планує найближчим часом чи не удвічі скоротити трамвайну мережу
Старий знак зупинки
Новий знак
Праворуч – два Богдани А092, саме вони домінують в системі громадського транспорту міста. Що, зрештою, ще не найгірший варіант порівняно з київськими недобитками А091 чи Спринтерами або Рутами, популярними в багатьох українських містах. Мені вдалося проїхатися в маршрутці лише один раз кілька зупинок, але склалося гарне враження: обілечувала кондукторка і вона давала квиточки пасажирам з такого рулону, як в дитинстві. Маршрутка зупинялася на усіх зупинках
Кілька разів зустрічалися ПАЗики, але, можливо, це приміський маршрут
В місті доволі багато зелених насаджень, що дуже констрастує з Києвом, Харковом чи Львовом
Велодоріжка
Один з пляжів від міста відділяє залізнична гілка в порт. Через неї – шляхопровід, але огорожі нема, тому можна йти через колії. На око, так робить приблизно половина людей
Вигляд згори
Пляж
Клумба навпроти мерії
У місті зустрічаються старі контейнери Радянських залізниць
Цікаво, скільки років цій чудовій рекламі
Старий аншлаг на Приазовському технічному університеті
В центрі два припіднятих пішохідних переходи біля якоїсь нової люксової будівлі
Але це Маріуполь. Один з них закінчується біля тротуару, перегородженого Донецьким обласним управлінням СБУ
Радянський патрульний пункт?
На перехрестях часто підписують назви перпендикулярних вулиць
У поїзді з Києва зі мною їхала сімейна пара, років по 60. Старша жіночка і її чоловік з паличкою. Коли виходили на станціях, провідник запрошував чоловіка заходити до вагону першим, на що дружина відповідала: «Він встигне, він ще працює і господарство веде. Ви не переживайте». І пан справді щоразу встигав. Поїзд ще їхав Києвом, а вони почали говорити. «Зробив Захарченко республіку, тепер мають чим тішитися? Зарплати українські, а ціни – московські». Іронічно з самого початку назвали неконтрольовану територію «Даунбасом», ніби демонструючи всім навколо свою лояльність до України. Їдуть до Волновахи, далі – на той бік лінії розмежування. На скільки я зрозумів, мають там господарство. Періодично їздять до Києва і назад. Звичайні люди, ніяк нічим не вирізняються. 10 хвилин тому, коли вони ще їхали на вокзал і ми могли перетнутися, скажімо, в метро, я ніяк не ідентифікував би, що вони періодично їздять на неконтрольовану територію.
Наступного ранку прокидаюся в поїзді, коли сусіди збираються виходити. Поїзд стає у Волновасі. Всі мої знання про неї досі обмежувалися обстрілом маршрутки, локалізацією «Je suis Paris» і фрагментом цього ж розстріляного автобусу, який Порошенко демонстрував під час виступу в Давосі. «Я Волноваха» раптом матеріалізується. Це більше не фейсбукове гасло, а моє реальне розташування.
У вагоні їхав чоловік у військовій формі з шевроном Айдару. Він найбільше курив. На Станції Тараса Шевченка купив пиріжки і малину. «Не витрачайте гроші, краще привезіть додому,» – казала йому одна жінка. «Який дім? Я їду на війну». Пиріжки віддав якомусь хлопчику. Коли вже сіли в поїзд – пішов в тамбур курити. Я стояв за стінкою, дивився у вікно і чув, як він давав малину жінці, що в цей час проходила вагонами: «Будете іти – віддайте дітям».
Вийшов у Маріуполі з поїзда, йшов через вокзал і думав, як себе вести, щоб бути коректним із людьми, які постійно живуть поруч з війною і травмою – жахом, який я навіть уявити не можу. Довго тупив, перш ніж набратися сміливості і подзвонити в таксі. Підняв трубку, а там нічого особливого. Вже два роки люди живуть тут поруч з війною. Дуже буденно говорять про обстріли, звільнення і міни на пляжі. Просто живуть звичайним життям, для якого війна стала фоном.
Назву «Проспект Миру» я вперше зустрів в дитинстві у Кривому Розі і тоді вона здалася надто патетичною. У Маріуполі це виглядає дуже справжнім. Особливо, для проспекту, який раніше носив ім’я Леніна.
У місті часто проїжджає військова техніка. Кажуть, вже насправді рідше. На Східному масиві досі періодично чути обстріли. Багато національних прапорів. Періодично зустрічаються молоді хлопці в націоналістичних футболках. Тут база Азова. Цікаво, як він уживається з містом. Один раз чув слово «нацики». Після 20:00 алкоголь не продають, місцеві нарікають на п’ятних військових.
Випадково почув, як хтось пояснював по телефону причину планованої поїздки на неконтрольовану Україною територію. «Я не сепар, просто батьків давно не бачив». Якщо спробувати поставити себе на це місце, чи міг я б змінити політичні погляди батьків? Чи перестав би я спілкуватися з ними і відвідувати їх через ці політичні погляди? «Там багато хто за Україну. Просто дім не хочуть залишати, мають доглядати за кимось, не хочуть кидати бізнес».
Частина пляжу перекрита воєнними. Написано “Міни. Проходу нема!”
Фотографія з тієї самої точки. По інший бік – звичайний мирний пляж. Там далі – одна зі сцен фестивалю “З країни в Україну”, лабає українська етно-музика
Містом розвішані такі сіті-лайти
Йдеш містом, нікого не рухаєш. Звичайна одноповерхова будівля, а над нею – прапор ООН. Це місцевий офіс різних ООНівських агенцій
Маріуполь, Донецька область, Україна, 28-30 липня 2016